Цікава історія

Історичний нарис "Село Івано - Благодатне"

Село, як і людина, має свою біографію. І у кожного вона неповторна. Село Івано-Благодатне – центр сільської ради, розташоване в долині притоки річки Грузької. Знаходиться в 20 кілометрах на захід від Кіровограда на межі Кіровоградського та Маловисківського районів. Поряд з селом проходить автомагістраль міжнародного значення  М12 та європейського значення Е 50, гілка магістралі Дніпропетровськ – Київ.

До того, як село у 1883 році отримало назву Івано-Благодатне, жило у ньому два пани: пан Макей та пан Заградський. Частина населеного пункту, яка належала Заградському була більшою, а Іванівка, де господарював пан Макей, - меншою, і мала лише три вулиці. За переказами, пан Заградський відібрав у Макея його частину і з того часу почав називати село Івано-Благодатне.



Ще одна з версій про походження назви села така: «Були голодні часи. Село вже майже  все вимерло. І тут прийшов пан, якого звали Іван. Він засіяв поле зерном. Все що там виросло,  пан пороздавав людям на благо. Так завдяки Івану люди їли хліб і залишилися живими. Вони були вдячні рятівнику, і назвали село, в  якому проживали,  на честь Івана – Івано – Благодатне»

До 1939 року воно входило до складу Єлисаветградського повіту Одеської губернії, а після адміністративно-територіальної реформи – до складу Великовисківського району Кіровоградської області.

Дуже тяжко пережили селяни 1932-1933 роки – їли траву, висівки, полювали на ховрашків. Легше було тим, хто працював на Шостаківському хлібоприймальному пункті, можна було тихцем пожувати зерно, але якщо в кишенях або у взутті знаходили хоч декілька зернин – людину судили.

В нашому селі живуть ще люди, що пережили голод маленькими дітьми, підлітками. Бачили, як гинули від голодної смерті їхні рідні і близькі.

Ось що згадує Ткаченко Любов, 1921 року народження

«Я народилася в рік неурожаю 1921року. Був голод. Багато людей загинуло. Але найбільше з жахом згадую 1932, 1933 роки. Мені тоді було 11 років. Врожай був середнім. Якби не штучно створили такі жахливі умови, не було б стільки людських втрат.

 В сім'ї було восьмеро дітей. Батько зазнав репресій. В 1932 році помер в тюрмі. Залишилися ми з мамою. Вижили всі,  дякуючи нашій годувальниці – корові і завзятій мамі, яка сама не доїдала, а нам вишукувала хоч щось, щоб нагодувати нас. Працювала в колгоспі, за що отримувала мізер, обшивала односельців за кусочок хліба.

В селі була чотирирічна школа. В п’ятий клас я ходила в село Овсяниківку. Дуже хотіла вчитись! Зошитів не було, писали на газетах. На уроках сиділа і думала про їжу, перед очима кусочок коржа, який інколи в замін на стакан молока отримувала від однокласника. Декілька дітей могли навчатись із нашого села, у інших не було в що одягнутись і що поїсти. Ці страшні роки запам’ятала на все життя. До цього часу сняться сни, в яких злидні, голод.

Мені було 11 років. Я не могла зрозуміти, чому мама ховала ту мізерну кількість пшенички чи картоплі. А справа в тому,що за вимогою уповноваженого часто ходили активісти по дворах і забирали те, що селяни виростили чи заробили, не залишали їм нічого.

Бувало так ( я сама бачила цю картину), що селяни висипали пшеницю в річку, щоб не віддавати, своєю працею зароблене хтозна кому. Самі потім пухли від голоду і часто мерзли. Активісти охороняли поля,щоб голодні не могли хоч жменьку зерна зірвати. За карман пшениці садили в тюрми.

Селом бродили люди з інших міст і сіл. Спочатку міняли дорогі речі на кусочок хліба, а коли залишались без нічого, навіть одяг з себе знімали, йшли на поля, їли мерзлі куски буряка і часто там падали мертві. В селі була бригада жінок, які збирали загиблих по вулицях і звозили на кладовище. Там присипали їх землею, не могли викопати яму, бо самі були слабі. Мерли і односельчани. Навесні їли трави, цвіт акації сушили, перетирали і пекли блини. Ходили на Шостаківське заготзерно, змітали з вагонів залишки зерна, виривали з землі кукурудзу. Згадую як наїлась коріння рогози яке нагадує смак огірка. Ледве не вмерла. До цього часу не їм огірків. Голод – страшне відчуття, цей стан доводив до втрати людського. В навколишніх селах траплялись випадки людоїдства. Чула, що і в нашому селі брат з'їв сестру. Його ніхто не осудив за це, і ніколи йому не згадували про це. Часто їли дохлих тварин,а потім хворіли, а тоді вмирали. В ті часи село ділилось на три частини: Хутір, Дараганівка, Оприцівка. Я жила біля школи,  в центрі, не далеко цвинтар. Перед моїми очима така картина: худі кістляві люди, а другі – пухлі, везуть на підводі мертвих на цвинтар. Добре пам’ятаю людей, що померли від голоду, які жили на території Дараганівки. Це такі:

Новодворські Степан і Гаша,  Філіпова Ольга, Ткаченко Григорій,

Топалови Василь і Марія,  Бобух Юхим, Слюсаренко Оля,

Курінні Олександр, Андрій і Дар'я, Балануца Гнат, Курінний Василь.

Вічна їм пам'ять! Дай Бог знову не пережити того горя, страхіття, свідком якого я була в дитинстві.»

В серпні 1941 року село захопили німці. Нелегким були роки німецької окупації. Кожного дня в колгоспний двір навідувався з Великої Виски рейхскомісар Берт. Всі, хто міг ходити: діти, жінки, повинні були отримати роботу, бо треба було годувати окупантів. Працювали, але опиралися хто як міг: псували механізми, саботували накази німців.

Наше село визволяли частини 5 – ї гвардійської армії в складі військ другого Українського фронту під командуванням маршала  Конєва. Про запеклість визвольних боїв свідчать залишки зброї, гільзи снарядів, осколки бомб.

Після війни село почало занепадати. Молодь поїхала до міста, багато чоловіків не повернулись з фронту, на жіночі плечі ліг увесь тягар нелегкої праці. У 1989 році процвітаюче об’єднання «Кіровоградсільбудіндустрія» взято під своє шефство «неперспективне» село, і за рішенням трудового колективу на його землях був створений агроцех. Хлібороби Івано-Благодатного стали працівниками цього об’єднання. Начальником агроцеху було затверджено І.Ф. Кардаша. І.Ф. Кардаш родом із села Івано – Благодатне Кіровоградського району. Батьки його працювали у колгоспі.  Іван Федорович працював більше 10 років на заводі «Червона зірка» кочегаром, бригадиром, майстром.

Наступні віхи його трудового шляху – посада головного механіка пересувної механізованої колони тресту «Облміжколгоспбуд»,  директора кар’єро – управління. Знання, досвід, організаторські здібності Івана Федоровича найяскравіше проявилися під час його 19 – річного перебування на відповідальній посаді генерального директора виробничого об'єднання  «Кіровоградсільбудіндустрія» реструктуризованого згодом у колективне підприємство Кіровоградагробуд».

У 1989 році об'єднання «Кіровоградсільбудіндустрія» вирішило відродити село Івано – Благодатне. Завдяки старанням Івана Федоровича у 1995 році було побудовано школу, яка стала прекрасним символом відродження Івано-Благодатного. Успішно вирішувались й інші соціальні питання. Всі вулиці села вкрили асфальтом. Лише за 1992-1995 роки було споруджено 60 індивідуальних житлових будинків. Тоді ж почала активно забудовуватись нова вулиця «Науки» (для працівників школи і дитячого садка). Після капітального ремонту невпізнанно змінився клуб. Селом прокладено 12,5 кілометра лінії електропередач. Було зведено двоповерхову будівлю сільської ради, ФАП, новий магазин, тваринницький комплект, олійня, млин. У 2000 році селяни отримали приватизаційна акти на землю.

Село Івано – Благодатне

Ода Івано-Благодатному

Сонце вранці – це слово всім вітальне

Світанкові гаснуть зорі там, де Благодатне.

Хай пісні дзвенять над краєм, славсь дорідним урожаєм

Земле Благодатненська.

Люблять пісню у селі, - адже ми – слов’яни.

Всі дорослі і малі це прості селяни.

І трудиться, й хліб ростить – наша кровна справа.

Малих діточок пестить – радість і забава.

Мріють балки і степи, ще й ставки красиві.

Благодатне у садах, люди в нім щасливі.

Працьовитим рукам – всюди честь і слава

Тож шанує цих людей люба нам держава.

Розквітає і росте Івано-Благодатне

Недаремно кажуть те, що воно прекрасне.